Розглянемо
особливості міграцій населення України,
їх причини, спрямованість та обсяги у
різні часи. Україна
у всі історичні періоди відзначалася
значним переміщенням людей як по її
території, так і за її межі. Але якщо у
часи Київської Русі мігрували переважно
ремісники, купці та воїни, то вже після
її розпаду посилились як внутрішні, так
і зовнішні міграції.
Багато
людей мігрувало на захід під час татаро
монгольської навали. Точні дані невідомі,
але зрозуміло, що то була дуже масштабна
на той час міграція. Також багато людей
забирали в полон та ясир, вивозячи в
Азію. Це були одні з найчорніших сторінок
історії українського народу.
Після
потрапляння українців під владу Речі
Посполитої міграції знову посилюються.
Починаючи
з другої половини XVI ст. багато людей
переселяються на Слобожанщину. Мали
місце два великі потоки колонізації: з
півночі - йшла московська колонізація,
пов'язана з будуванням військово-оборонних
ліній для охорони Московської держави;
із заходу - українська, викликана
екстенсивністю господарської діяльності
населення Наддніпрянщини, а згодом ще
й підсилена польсько-шляхетською
неволею. Основну масу українських
переселенців становили козаки, селяни,
духовенство. Поселення, що засновувалися
українськими переселенцями, називалися
«слободами» (звідси назва «Слобідська
Україна» чи «Слобожанщина»).
Українська
колонізація Слобідської України протягом
XVII-XVIII ст. відбувалася кількома хвилями.
Масового характеру вона набула особливо
в 30-х pp. XVII ст., коли після поразки козацьких
повстань їхні учасники переходили
московський кордон і діставали дозволу
селитися на Слобожанщині. У 1654 р.
переселенці з Правобережної та
Лівобережної України заснували м.
Харків. Події Руїни викликали нову хвилю
колонізації з Правобережної України в
1670-х- 1680-х pp. Остання найбільша колонізаційна
хвиля припадає на 1720-ті- 1730-ті pp., у зв'язку
з відновленням польсько-шляхетського
панування на Правобережжі, поразкою
гайдамацького руху 1734 р. Наслідком
української колонізації московська
колонізація Слобідської України була
відтиснена на схід і південний схід у
бік Дону й Волги, але українські хвилі
колонізації сягали й туди.
У
другій половині XVIII століття Україні
знову було завдано важких ударів: 1764
року Катерина II скасувала в Україні
гетьманський устрій, а 1775-го ліквідувала
Запорозьку Січ; у 1781 р. Україна втратила
залишки автономії. Було закріпачено
селян. Значна частина українських земель
опинилася в руках російських поміщиків.
Запорожці мусили мандрувати хто на
Кубань, хто за Дунай, хто на острів
Мальту, хто в Малу Азію, хто до Австрії,
а хто навіть за Атлантичний океан, у
Америку".
Під час цієї хвилі міграції,
в 1792 - 1794 роках, із-за Бугу на Кубань
переселилося 12 тисяч 645 козаків і 5 тисяч
562 козачки. Згодом - ще 7000 козаків, які
після ліквідації Запорозької Січі
поселилися в різних місцях Новоросійського
краю. Загалом кількість цієї хвилі
українських переселенців на Кубань
сягнула двадцяти п'яти тисяч осіб.
Другим
масовим виходом на Кубань стало
переселення козаків Катеринославського
й Усть-Дунайського Буджацького козацьких
військ, а також Задунайської Січі в 1802
- 1810-му роках. Лише за перші три роки цієї
хвилі на Кубань переселилося 7000 членів
козацьких родин колишнього Катеринославського
козацького війська.
Спровадивши на
Кубань значну частину українських
козацьких військ, російське самодержавство
вдалося до переселення колишніх
реєстрових українських козаків. У 1809 -
1811 рр. тільки із Полтавської і Чернігівської
губерній на Кубань переселилося понад
41 тисячу осіб.
В 1820-му знову виникло
питання про переселення в Чорноморію
колишніх реєстрових козаків із Полтавської
і Чернігівської губерній. Як зазначав
дослідник Микола Стороженко, однією з
причин стало прагнення царського уряду,
"вислати з Малоросії найбільш
волелюбний елемент, що розчарувався в
своїх сподіваннях". А сподівалися
українські козаки, що після того як вони
захистили Росію від війська Наполеона
Бонапарта їм повернуть колишні права
і вольності.
Та Росія не тільки не
повернула їм прав, але й посилила
колоніальний гніт українського народу,
а невдоволених переселила на Кубань.
Всього від 1809-го до 1849 рік на Кубань з
України було переселено колишніх
реєстрових козаків із родинами майже
109 тисяч осіб.
Окрім
офіційного переселення, відбувалась і
стихійна міграція. Вона у статистиці
не враховувалась.
Із відміною кріпацтва
в Російській імперії настав якісно
інший період заселення та освоєння
Кубані. Якщо на першому етапі переселення
козаків і селян з України на Кубань і
Закубання відбувалося внаслідок
ініціювання його царським урядом, то
від 1861-го до 1917 року почалася самостійна
міграція населення. В її основі були
економічні причини: Кубань багатьох
манила своїми достатками. Найбільше
мігрувало вихідців Харківської,
Полтавської, Катеринославської та
Чернігівської губерній.
Слід зазначити,
що в урядових колах царської Росії
існувала думка, що найкращими переселенцями
є українці і, перш за все, полтавці та
чернігівці. "Цей нарід (тобто українці)…
- писав російський дослідник Риттих, -
приносить безсумнівну користь державі,
якщо тільки скористатися розумно його
природною схильністю бути основою
заселення, майбутнього багатства і
процвітання нових місць".
Слід
сказати, що на Кубань переселялися й
українці Галичини, Закарпаття, Буковини
- українських земель, що тоді входили
до складу Австро-Угорщини, а також
вихідці з Бессарабської губернії,
особливо з Хотинського, Аккерманського
та Ізмаїльського повітів, де мешкало
багато нащадків запорозьких та
задунайських козаків.
Переселення
здійснювалося і з інших губерній, в яких
українці становили помітний відсоток
населення, зокрема з Воронезької, де
українців було понад 36 відсотків
населення, Курської - 22,3%, Донської
області - близько 29% українців, Бессарабської
губернії - майже 20%, Люблінської - майже
17%, Ставропольської - понад 36% українців.
У
XVII-XVIII ст., українських козаків та селян
примусово вивозили у північні регіони
Росії для розбудови міст, військових
та господарських об’єктів. На кістках
українських людей стоїть місто
Санкт-Петербург та багато інших будов.
Як
ми бачимо, перебування України у складі
різних імперій (Російської, Австро-Угорської,
Османської), Польщі зумовило в різні
часи міграцію населення з України у
різні кінці цих імперій. Українське
населення було джерелом дешевої робочої
сили і складником війська цих імперій.
Це вплинуло на основні напрями міграційних
потоків населення з різних частин
України.
Починаючи
з кінця XIX століття починається набагато
масштабніша міграція. Вона веде
українських переселенців ще далі — за
океани. Це явище прийнято називати
українською еміграцією.
Загалом
вирізняють 4 основних хвилі української
еміграції.
| 
"