Мабуть кожен хто приїжджав у Київ починаючи з середини липня зміг бачити палатки комуністів на примиканні до Хрещатика бульвару Шевченка (навпроти Бесарабки), де стоїть памятник Леніну. Вже осінь, а вони і досі там.

Що жене цих людей на вулицю в наш доволі непростий для України час? Чого вони прагнуть?

Для отримання відповідей на ці питання я тричі приходив туди, щоб запитати про це в них самих. І таки здається трохи розібрався в тому, що сьогодні називається КПУ...

Та по порядку...

 

"Президент Віктор Ющенко закликає повністю демонтувати символи комуністичного режиму в країні. Про це він сказав в неділю, 17 травня, виступаючи під час мітингу, присвяченого пам'яті жертв політичних репресій, який відбувся в Биковнянському лісі під Києвом.
«УкраЇна повинна остаточно очиститися від символів режиму, який знищив мільйони безневинних людей, - це не частина нашої історії, як деякі цинічно хочуть сказати. Це частина комуністичної системи. Це символи вбивства, збереження яких є лицемірством перед всіма, хто загинув», - переконаний він, передає "Українська правда".

Як і слід було чекати, патріотів не довелось прохати двічі, і вони підтримали своїх побратимів з Луганщини.

 Та в липні під памятником зібралися представники КПУ.

А 24 серпня об єднанням більш сорока патріотичних та націоналістичних організацій була проведена мирна хода, якою учасники акції спонукали до виключення пам ятника з державного реєстру пам’яток.

Через 2 дні вимогу було виконано.

Та все-таки комуністи залишаються охороняти свого вождя...

Коротко був зроблений огляд того що відбувалось з Леніним за минулих 3 місяці. Але що ж думають самі комуністи, що стоять біля пам ятника? Щоб не зробити "ведмежої" послуги тим членам КПУ що давали інтерв ю, їх імена наводитись на будуть, а мова буде непрямою.

Судячи з розмов з комуністичною молоддю, то те, що вони не піддавались комуністичній пропаганді в школі й вузах, дозволяє їм тверезо оцінювати ситуацію, розширювати свій світогляд понад той, що диктується верхівкою партії. З ними можна й приємно розмовляти, вони можуть і висловити свою думку і вислухати й об єктивно проаналізувати отриману інформацію.

Інша розмова - літнє покоління. Їх переконати, чи хоч ознайомити з інакшою точкою зору, як ідеологія партії, майже неможливо. Хоча їхнії набутий десятиліттями досвід дозволяє їм сказати, що вони таки не збудували не тільки комунізму, а й соціалізму. Адже соціалізм - це коли "від кожного по можливості, кожному по заслузі", а в СРСР була банальна зрівнялівка. При якій справді високу нагороду мали тільки "найрівніші" із ЦК.

Окрему касту становлять політкерівники. Вони всіляко намагаються контролювати рядових комуністів: іхні висловлювання, поведінку, корегуючи до тих, які прийнятні й привабливі для стороннього спостерігача, а значить і потенціального виборця. Одним словом, стараються хоч якось підтримати імідж партії, до якого наплювательськи відноситься навіть її офіційне "обличчя".

Не хотілося б говорити, та є такі, що ладні на бійку, якщо їм вкажуть на їхню помилку. А що саме цікаво, що в дискусію стараються самі затягнути, надіючись на роками відшліфоване вміння "зомбувати" з трибуни. Але ніяке нахабство й окозамилювання не встоїть проти послідовного викладу непохитних, підтверджених безсумнівно реалізованими подіями, істин.

І тоді в хід ідуть матюки й інші провокації. Соромно повинно бути за таких "товаришів".

За словами тих, хто був присутній, вони стоять для захисту пам ятника від подальших спроб знесення, і будуть стояти до закінчення реконструкції або президентських виборів. А далі - як партія накаже.

До речі, гроші, які збираються на реставрацію, виймаються щовечора з урни, після чого відправляються, мабуть, в центральний офіс. Та й люди що перебувають біля пам ятника вдень, ввечері майже всі розходяться, залишаються тільки кілька чоловік варти.

 

Ось такий незааганжований погляд на комуністів, як на звичайних собі людей, а не як на членів партії.