Ми, українці, вже 18 років живемо в самостійній державі.
За ці 18 років ми пройшли шлях, який найрозвиненіші нині країни проходили століттями.
Ми маємо надзвичайно гарну динаміку становлення демократичного ладу в країні.
Але до тих, "найрозвиненіших країн" нам ще таки далеченько. Й демократичний лад наш швидше нагадує хаотичний розгул ліберастії. То чому ж наша "широко крокуюча" демократія постійно прагне звернути кудись наліво? Адже ми так близько до омріяних стандартів життя в США чи Франції, як і безмірно далекі від них. Може справа у нашій владі, в наших обранцях від народу? Адже в їхній владі зробити щось накраще, залишити без змін, а то й погіршити, знищити?! В нашій з вами владі тільки зробити правильний вибір...
Ось тут і причина! В нас, в українцях причина нашого щастя чи безталання!
Щоб сильно тут не розводити теревені, то розглянемо коротко лише історію наших президентів та їх приходу/відходу на посту (з 1991).
Першим був навіть і не обраний, а просто змушений нести непосильний для себе тягар комуністичний функціонер Л. Кравчук. Ми з вами лише затвердили його не цій посаді референдумом. Яких справ він навернув, до якого зубожіння довів країну - ми памятаємо. Єдиними його визначними справами була згода стати керівником нації ( і хто?! представник партії, яка цю націю знищувала, а незалежність своєї Батьківщини не визнає й досі?), яку він дав мало не під дулом автомата і ганебне обеззброєння України з позбавленням ядерного статусу. Результати його "президентства" ми розгрібаємо й досі, і кінця цим "результатам" не видно. Вистачить ще не на одне покоління.
Змучені його бездарністю, ми зпішли на дострокові вибори. І там, назло Кравчуку, проголосували за "народного" кандидата Леоніда Кучму. Він став другим президентом. Немало ми натерпілися лиха й за нього. Досить згадати "забастовки" по всій країні, його "стабільність" в 96-97 роках, коли в Україні знову ледве не почався голод (мені, як згадаю ті роки, коли я, другокласник, на сніданок визбирував вчорашні крихти з хлібниці, цілий день їв тільки яблука, нарвані по дорозі до школи, а супчик їв тільки ввечері - мати приносила з лікарні(працювала там), бо зарплату не платили, а я ще й час від часу непритомнів від постійного недоїдання, то кожне падло, що погрожує "стабільністю" мені хочеться як мінімум четвертувати). Та коли прийшли знову вибори, ми знову проголосували не так за Кучму, як проти "комуняки" Симоненка.
Але коли в 2004 Кучма не криючись хотів посадити на свій престол наступника, Януковича, терпець народу увірвався. А надто, коли кандидат, якого ненавиділа більша половина країни за його звязок з Кучмою, "несподівано"... виграв вибори. Прийшла Помаранчева революція, народ був не стільки за якесь там "демократичне" (його обіцяв і Янукович) суспільство, а проти старої влади, проти Кучми-Януковича.
І прийшов Віктор Андрійович Ющенко.
Він став третім в історії незалежної України президентом.
Власне він прийшов не сам. Його, Тимошенко та Порошенка винесло на хвилі революції, як найбільш прагнучих влади, демократично орієнтованих.
Проте недовго було на нашій вулиці свято. "Любого друга" Порошенка злили майже одразу після інаугурації, з Юлією Тимошенко гризня досягла піку вже через рік після революції. Хто святкував річницю Майдану, хто відбував його роковини. Ці негаразди продовжуються й досі.
То ви вловили суть того, що відбувалося? Те, що ми голосували не за симпатичного нам кандидата, а проти "ворожого"? А політтехнологи це зрозуміли ще раніше, і саме так виставляються терези виборів. Або цей, або той, третього не дано. Але ж третій варіант є! Цьогоріч їх майже два десятки! То хіба не варто бодай у першому турі проголосувати за ту людину, до якої у вас справді тягнеться серце? Чия програма обіцянок найбільш реальна до виконання? Головне - довести хоча б собі, що ви - люди розумні. А якщо переміг не ваш вибір - ви принаймні намагалися щось змінити, а не ставили галочку, мов бидло - куди скажуть з телевізора чи газети.
Ви залишитесь людьми.