Перша (трудова) хвиля українських емігрантів. - Історія України - Публікації

Першу хвилю української еміграції історики називають трудовою. В цей період основним мотивом виїзду людей закордон був пошук більш придатних умов для праці. Багато українських емігрантів вважало, що виїжджають на заробітки тимчасово, але життя розпорядилося інакше. Типовим українським емігрантом того часу був самотній молодик, бідний, неписьменний і некваліфікований, готовий працювати чорноробом або й ціла сім’я, яка їхала освоювати нові землі.

Вважається, що першим з цієї хвилі еміграції на американський континент ступив Агапій Гончаренко, колишній священик, який утік від царського уряду. Він прибув до Америки в 1865 р. та оселився і Сан-Франциско. У 1860-70-х роках він навіть видавав газету "Alaska Herald", яка мала великий вплив на американське громадське життя.

За різними версіями еміграція з українських земель на своєму першому етапі спрямовувалася до кількох районів планети, де відчувалася велика потреба в дешевій робочій силі. Йдеться не про поодинокі виїзди, а саме про масовий вихід українців на міжнародний ринок праці у певних регіонах. Спочатку на першому місці серед привабливих для поселення країн знаходилися Бразилія й Аргентина. Із середини 90-х найбільш придатними для поселення стали вважатися США і Канада. За ними йшли Австралія, Нова Зеландія, Гавайські острови та інші райони або країни Тихого океану і Далекого Сходу, хоча потік української еміграції до них скоріше нагадував невеликий струмочок.

Це пояснювалося постійним політичним утиском, якого зазнавали галичанські, буковинські та закарпатські українці, а також національним гнітом із боку австро-угорських властей. Сваволя, знущання й зневага цісарських чиновників до українських землеробів ставили місцеве населення в положення людей нижчого ґатунку, викликали професійні протести. Особливо болісно сприймалася дискримінація української мови і культури.

Окрім прямого економічного тиску, існувало чимало інших факторів, які знекровлювали український народ: надто обтяжливі податки, неспроможність сплатити борги, зростання населення й подрібнення селянських землеволодінь, низька оплати праці промислових робітників. Усе це разом узяте пожвавлювало еміграцію, підводило трудящий люд до нелегкого рішення залишити батьківщину.

Східні землі України, що входили до складу царської Росії, дали значно менше емігрантів, ніж західні. Це пояснювалося внутрішньою політикою царизму, яка була спрямована на відвернення заходів народного невдоволення та відчаю. Одним із таких заходів стала столипінська реформа, за якою селяни одержали право виходу з общини й заснування свого самостійного господарства на "відрубах". Іншим - стало заселення і освоєння півдня України, де виникла потреба в робочій силі. Але найголовнішим фактором, що відвернув масову еміграцію східних українців, було примусове переселення до Сибіру. У 1897-1916 рр. з України до Сибіру, у Казахстан, на Далекий Схід та в Середню Азію відправлено 912,8 тис. чоловік.

Еміграція з політичних мотивів різко посилилася під час і після революції 1905-1907 рр. у Росії. Поразка революції та розгул реакції змушували активних учасників боїв на барикадах і антимонархічних виступів шукати порятунку в інших країнах.

Збідовані люди знаходили у пресі різноманітні повідомлення про гарне життя за кордоном і рвалися туди. На той час основними поширювачами відомостей про переваги еміграції були агенти пароплавних і залізничних компаній, які сподівалися на добрий прибуток від перевезення переселенців. Агенти транспортних компаній одержували по 5 доларів за кожного завербованого дорослого та по 2 долари за кожну дитину.

Українських людей приваблювала обіцянка канадського уряду надати 64 гектари землі за 10 доларів. Щоб отримати сертифікат на підтвердження власності, господарю потрібно було викорчувати, виорати і засіяти 14 гектарів упродовж трьох років. Одночасно належало збудувати хату і мешкати на своїй ділянці. В іншому разі іммігранти втрачали право на землю.

Незважаючи на такі суворі закони, емігранти осідали у степах Західної Канади, де потрібні були хлібороби і дешева робоча сила, а також лісоруби й шахтарі. Більшість із них приїжджали цілими родинами. Селилися компактно, отож мали змогу зберегти свою мову традиції, та обряди.

У зв'язку із збільшенням потоку еміграції постало питання про необхідність мати за рубежем українських вчителів у нових місцях поселення Ця проблема була доволі суттєвою, бо вчителів, які могли навчати дітей української мови, літератури та історії, бракувало і на батьківщині.

Саме перша хвиля еміграції з України породила жваві зв'язки батьківщини з тими, хто переїхав до інших країн. Туга емігрантів за рідним краєм була надто глибокою. Величезним був і потяг до інформації з України про життя рідних, близьких і всього народу. Існували тут і свої особливості, пов'язані з неписьменністю емігрантів, їх нелегким соціальним становищем на нових землях.

У розвиток зв'язків України з українцями за океаном чималий внесок зробила церква. На духовному житті української громади позначилось те, що в ній були прихильники різних релігійних течій, як православні, так і уніати. Бракувало священників.

В 1902 р. митрополит Андрій Шептицький направив до Канади трьох постійних українських священнослужителів з ордену василіан. У 1910р. він сам здійснив двомісячну поїздку по Канаді від Монреаля до Ванкувера, обіцяючи прихожанам поліпшення справ богослужіння.

Емігранти прагнули зберегти свою національну своєрідність, культурні та побутові особливості. Навіть території, де вони жили отримували українські назви: Київ, Галич, Карпати, Коломия, Сірко, Хмельницький, Прут, Січ, Козак та інші.

У багатьох провінціях діяли школи, які носили імена Т.Шевченка, М.Лисенка, І.Франка. 1907 року побачила світ перша українська газета в Канаді - "Червоний прапор", 1910-го українські вчителі почали видавати часопис "Український голос", який і досі виходить у Вінніпегу. Усюди виростали православні та греко-католицькі церкви, народні доми і читальні "Просвіти". У цей час було засновано і ряд народних будинків, організацій, шкіл.

З початком добробуту української громади, почалося активне її прилучення до бізнесу і комерції, до суспільного життя. Уже у 1912 році представника української громади Теодора Стефаника обрали членом муніципальної ради Вінніпегу. А в 1913 році до провідних законодавчих органів були обрані у Манітолі - Тарас Форлей, а в Альберті - Андрій Шандро.

Багато українських діячів діаспори стали відомими людьми у культурі та освіті. Вони відкривали українські й двомовні школи, піклувалися про освіту дітей українських емігрантів. Канадський уряд пішов назустріч емігрантам: створив на їхнє прохання двомовні англо-українські школи, які діяли до 1914 року.

Підтримання зв'язків не було однобічним рухом з України до зарубіжжя. Спостерігався рух і в зворотному напрямку. Враховуючи злиденне становище українських шкіл у Східній Галичині, українські поселенці в Канаді збирали кошти на підтримку народної освіти в Україні. Таких пожертв було зібрано 5,6 тисячі доларів у Канаді і 9,4 тисячі - у США.

Таким чином, перші українські переселенці, стали основоположниками найчисельнішої української діаспори за кордоном. Вони показали, шляхи і можливості виїзду за кордон, утвердження і виживання на чужій землі. Довели, міцність національної самобутності українського народу, і стали плацдармом, на який згодом хлинули нові хвилі української діаспори.

Через брак достовірної інформації, яка стосувалася першої хвилі української еміграції, досить непросто встановити загальну цифру тих, хто залишив батьківщину у пошуках кращої долі. Проте можна вважати, що до Першої світової війни з України загалом емігрувало близько півмільйона чоловік.

Нині за океаном відзначають великий внесок перших українських поселенців у розбудову інших країн, наприклад, Канади. Вони розорали сотні тисяч гектарів цілини для вирощування ярої пшениці (більш урожайну озимину в континентальному кліматі не сіють). Емігранти привезли із собою українську пшеницю, яка була схрещена з канадською. Оскільки новий сорт дозрівав за 88 днів, то запобігав вимерзанню, отож спричинив економічний бум у Канаді наприкінці ХІХ століття.

Отже, основним суб'єктом першої міграційної хвилі було селянство Західної України: Закарпаття, Буковини, Галичини. Разом із тим міграційний потік на Захід ішов і з Лівобережної України. З кінця XIX до 20-х років наступного століття до США мігрувало 256,1 тис. осіб (у тому числі з Австро-Угорщини - 235 тис., із Росії - 5,4 тис.), до Канади - 135 тис., до Бразилії - 47,3 тис., до Аргентини - 15 тис. Виїзди були настільки масовими, що призводили до знелюднення цілих регіонів України. Так, зі Східної Галичини до початку першої світової війни емігрувало понад 302 тис. осіб, тобто майже половина її населення. Усього ж із 1877 по 1909 р. до американських країн виїхало понад 500 тис. мешканців України.